Сучасна жінка може відігравати різні ролі: бути активною на роботі та в сім’ї, брати участь у громадсько-політичному житті, стати військовою чи навіть очолити державу. В середині XIX століття, коли гендерні ролі ще були усталеними, жінкам був закритий доступ навіть до середньої чи вищої освіти, а їхні досягнення фактично визначались вдалим виходом заміж. На середину XIX століття припадає активізація жіночого руху, який боровся за зміну усталеного уявлення про жінку в суспільстві та за надання їй рівних прав з чоловіками. Цей процес не обійшов стороною і територію сучасної України, що тоді була в складі Російської та Австрійської імперій.

Софія Русова народилась на зламі епох, коли соціальне становище та гендерна приналежність фактично визначали життєвий шлях жінки. Поруч з тим, їй вдалося стати співупорядницею та редакторкою першого повного видання “Кобзаря” Шевченка, відкрити з десяток дитячих садків та недільних шкіл, лобіювати українську мову, як основну мову навчання, коли її використання було заборонене, стати однією з ключових діячок Української Центральної Ради. За свою діяльність їй довелося відсидіти майже у всіх в’язницях великих міст Російської імперії, а згодом тікати від переслідування більшовиків. Разом з тим вона вийшла заміж, коли їй не було ще й вісімнадцяти та народила чотирьох дітей. Як же їй це вдалося?

Дитинство, родина та оточення

У 1856 році в Олешні, Чернігівської губернії, у російській дворянській родині шведсько-французького походження народилася Софія Ліндфорс. Для родини Ліндфорсів Софія була п’ятою дитиною. Дівчинка народилася дуже кволою, так що її матір навіть говорила “не хочу її любити все одно помре”. В той період таке ставлення до дітей було звичним. Жінки народжували часто і неконтрольовано, а дитяча смертність траплялася набагато частіше, ніж сьогодні. Серед п’яти дітей сім’ї Ліндфортсів до дорослого віку дожило лише троє. Софія вижила, але її матір невдовзі захворіла та померла. Ця втрата сильно вплинула на батька Софії. Напевно тому з батьком у Софії склалися дуже теплі відносини.

ЇЇ батько був ліберальним поміщиком, який за спогадами Софії, дуже шанобливо ставився до своїх селян і “всім подарував добрі шматки землі” після скасування кріпацтва в 1861 році, коли Софії тільки виповнилося 5 років.

img Музей-садиба Софії Русової в Олешні, Чернігівської області

Після смерті матері за Софією доглядала старша на 12 років сестра Моня, та місцева доглядальниця, яка з раннього віку розповідала, як жило українське село. Сестра Софії, захоплена прогресивними течіями, таємно від усіх організувала школу для селян в Олешні. Згодом сім’я Ліндфорсів переїжджає до Києва, а Софію відправляють навчатися до Фундуклеївської гімназії, першої жіночої гімназії в Києві. Після переїзду сестра Софії знайомиться з молодою сім’єю Старицьких, яка сильно впливає на життя сестер:

“З цією новою знайомістю у наше родинне життя вперше вступив свідомий український елемент”

img Михайло і Софія Старицькі

Перший свідомий вибір

Через декілька років несподівано помирає батько Софії, щоб якось отямитися після його смерті сестри разом вирішують відкривати свою першу недільну школу та дитячий садок. Саме в цей час від її тітки приходить пропозиція вступати в музичну консерваторію в Петербурзі адже Софія від самого дитинства захоплювалася музикою та грала на фортепіано. Ось як вона про це згадує:

“Музика… консерваторія… — самі ці слова хвилювали мене, я так любила свій фортепян, опанувати ним цілком — яка спокуслива мрія! Але кому з того яка користь? Чи маю я право так егоїстично будувати своє життя? А люди? Чи не треба спочатку для них послужити?”

Творча натура та креативність Софії Русової відображались у всіх її методах викладання, часто замість того, щоб студіювати підручники з учнями, вона на простий лад розповідала про різні теорії, на практиці викладала французьку мову, цим захоплювала учнів різного шкільного віку. Вдень у школі навчалися діти, а ввечері, за сприянням Михайла Старицького, приміщення школи перетворювалося на український культурний осередок сестер Ліндфорс. Для сестер таке заняття було ризикованим, адже імперське око постійно слідкувало за будь-якими проявами української активності. В залі школи постійно відбуваються театральні зустрічі, там вперше на малій сцені ставиться опера Миколи Лисенка “Різдвяна ніч” за повістю Миколи Гоголя “Ніч перед Різдвом”, яку режисують Михайло Старицький та Павло Чубинський. Там Софія знайомиться зі своїм майбутнім чоловіком Олександром Русовим, який виконує роль Вакули та за свій чарівний голос отримує прізвисько “Cаша - ангел”.

img Перше друковане видання “Різдвяної ночі”. Джерело Центр ім. Митрополита Андрея Шептицького

Саме Олександр Русов, як писала згодом Софія

“перший відкрив мені красу української народньої поезії, заговорив до мене українською мовою і без довгих промов і пояснень збудив у мене ту любов до нашого народу, що вже ніколи не покидала мого серця, й кермувала всією моєю працей довгі літа ”.

Кохання між Софією та Олександром Русовим зародилось не відразу, спочатку вона ставилась до нього скептично, але спільне захоплення музикою поєднало молоду пару.

img Олександр та Софія Русови

Видавництво першого “Кобзаря” без цензури

1875 року українська Громада викупила рукописи Тараса Шевченка в його братів та запропонувала Олександру Русову їхати за кордон, щоб видати повне видання “Кобзаря”, яке тоді цензурувалось імперською владою. Софія вирішує їхати разом з чоловіком. Молоде подружжя зупиняється в Празі - “місці сприятливому для видання”. Софія активно допомагає чоловіку з вичиткою рукопису та виданням. В Празі Русови дізнаються про Емський указ, який повністю забороняє всю літературу українською мовою. Вони таємно перевозять заборонене видання “Кобзаря” через кордон. Там Софія дізнається про свою першу вагітність, але ця дитина помирає лише після трьох місяців життя. Софія сильно переживає, що її рідну дитину ховають на чужині. Цікаво, що через більше ніж півстоліття в розпал Другої Світової війни, Софія і сама помре на еміграції та буде похована у Празі.

Життя на “хуторі Робінзона”

Після Праги подружжя Русових повертається до Чернігова, де Олександр Русов отримує посаду в статистичному бюро. В 1876 році у них народжується друга дитина – Михайло. Коли робота закінчується, сім’я вирішує купити землю на Чернігівщині та оселитися на хуторі. Молоде подружжя хотіло по-справжньому відчути, як жило українське село того часу:

“Підійти ближче до села – жити так, як живуть мільйони народу.”

Там Софія отримує досвід сільського життя та виконує типову жіночу роботу того часу, доглядає за худобою, готує їжу, виховує сина. Попри домашні обов’язки вона знаходить час проводити просвітницьку діяльність в селі, але її манить бажання повернутися до масштабнішої громадської активності. Нерідко скаржиться вона чоловікові:

“Ви можете мати громадську діяльність, а я – не можу. Моя роль – куховарки та няньки!”

Київ, Одеса, Полтава, Херсон, Харків і постійні “тру́си”

Як упоряднику статистичного бюро Олександру Русову постійно пропонують роботу в різних губерніях Російської імперії, тому сім’я часто переїжджає. Разом з легальною роботою, подружжя часто збирає навколо себе напівлегальну активну українську громаду. Софія влаштовує народні читання, створює українські гуртки, провадить просвітницьку діяльність серед населення, що ставить їх під пильний нагляд імперської жандармерії. Майже у кожному місці, де вони жили відбуваються численні “тру́си”. Їхнє помешкання неодноразово обшукують жандарми, намагаючись віднайти нелегальну літературу та причетність до заборонених організацій. Одного разу під час обшуків, вони знаходять друкарську машину і шрифт нелегальної газети “Народна воля”, організації, яка виступала за “повалення царського самодержавства”. Софію Русову, мати на той час уже двох дітей, садять у в’язницю. Ця подія глибово відбилась на житті Софії та її дітей:

“Тяжкі це хвилини, коли ворожа сила забирає матір і дружину від рідного вогнища. Синові моєму було тоді три роки, донці – півтора, вони не розуміли тієї трагедії, що була в серці мого чоловіка і моєму. Але той жах, що світився в очах мого сина, був тою першою іскрою, що зробила його на все життя палким революціонером”.

Старший син Софії, Михайло Русов, вже у дорослому віці, став одним із співзасновників Революційної Української партії (РУП) – першої активної політичної партії в Наддніпрянській Україні.

img Михайло Русов в молодому віці.

Олександр Русов у своїх спогадах пише, що “тру́си” зазвичай відбувались вночі та закінчувались о 4-5 ранку, а на ранок господар не впізнавав свого помешкання, коли прокидались діти вони часто запитували:

“Тато, сцо це? Де мама?” Посадивши дітей за стіл, я пояснив їм, що мама “виїхала”, розумій, арештована, і що ми самі будемо пити чай і молоко”.

Софія Русова важко переживала свої арешти та розлуку з дітьми, щоб якось відволіктись від розлуки з дітьми, навіть у в’язниці вона провадила просвітницьку діяльність ув’язненим. Її наймолодший син Юрій ледь не народжується у в’язниці. За допомогою зв’язків Олександра Русова, за два дні до пологів Софію випускають під домашній арешт, і вона народжує молодшого сина під наглядом жандарма. Та після цього арешти Софії не припиняються, інколи у в’язницю потрапляє і Олександр Русов. Спогади про ці часи згодом відіб’ються у всіх дітей Русових. Вже на еміграції в Канаді в середині 20 століття наймолодший син Юрій напише:

“За що ж забирали в дітей батьків, руйнували родини і виховували на свою ж голову месників? Чи це були небезпечні злодії, гангстери, шкідливі для суспільства? Або – як тепер прийнято казати – «врагі народа»? Ні, це були люди, що прагнули кращої долі для свого народу.”

img Юрій Русов. Канада. Кінець 50-х.

Революціонерка в першому українському уряді

Софія Русова безпосередньо брала участь у створенні Української Центральної Ради (УЦР) на початку 1917 року та увійшла до складу її членів. Вона займалася реформою, яка була спрямована на українізацію освітніх закладів.

“Скрізь залунало гасло: рідна мова в рідній школі. Скільки за нього бились з царизмом, а тепер наша воля його реалізувала в життю. Закипіла праця”.

Фактично через місяць після створення УЦР Софія Русова долучилась до відкриття першої української гімназії в Києві імені Тараса Шевченка та згодом очолила департамент з позашкільної освіти та дошкільного виховання в уряді Української Центральної ради. Недаремно її називали матір’ю українських дітей, яка протягом півстоліття переслідувань мріяла про створення легальних українських шкіл. Зрештою, її мрії здійснились, але загрози постійно дихали молодій Українській Державі у спину.

Після приходу до влади гетьмана Скоропадського в 1918 році, Софія з підозрою поставилася до нього та виступала за підтримку Симона Петлюри. Вона зустрічалась з ним на засіданні Національного Союзу, де якраз обговорювалось потенційне скидання гетьманату та повернення республіки. Серед усіх членів засідання вона була єдиною жінкою та саме вона виступила за те, щоб Петлюра очолив Директорію.

“Я не могла мовчати…приятелювання Скоропадського з москалями, їх наплив до Києва з усіх усюдів Росії…все це так тривожило всіх, так нівечило само уявління про незалежну Україну, що неможливим було далі це терпіти.”

Втеча через Збруч та життя на еміграції

Після скидання гетьманату та очолення Директорії Петлюрою, Русова продовжує проводити реформу українізації. Разом з урядом Директорії Софія декілька разів переїжджала до Вінниці та Кам’янця, коли більшовики захоплювали Київ. Вона навідріз відмовлялась від евакуації та залишалась в містах, коли більшовики вже дихали в спину. Після остаточного утвердження більшовиків при владі, Софія Русова ще якийсь час залишалась в Україні, але побоюючись переслідувань, хотіла врятувати свою онучку Любу. Разом з юною онучкою, Русовій, якій на той момент вже було 66 років, лише з третього разу вдається нелегально перетнути Збруч та емігрувати до Праги.

img Софія Русова з онукою Ольгою Русовою і правнучкою Людмилою (Базилевською)

Попри поважний вік Софія Русова долучається до активної української еміграції та починає викладання в Українському Педагогічному Інституті імені Михайла Драгоманова, стає головою Жіночої Національної Ради, виступає на з’їздах в Копенгагені, Відні, Гаазі, де використовуючи будь-яку можливість, вона постійно говорить про знущання над українцями більшовицькою владою.

Помирає Софія Русова в Празі на еміграції в 1940 році в віці 83 років.





Використані джерела:

  1. Русова, С.. Мої спомини. Львів: Видавнича Кооператива Хортиця, 1937 рік, 280 с.
  2. Русов, О. О.Щоденники та спогади. Чернігів: Чернігівський національний педагогічний університет імені Т. Г. Шевченка, 2011 рік, Чернігів. 317 с.
  3. Русов, Ю. Обов’язок понад усе. Науково-популярний часопис для вчителів України та діаспори «Наш український дім» № 1, 2021 рік, С. 79-88.
  4. Гундорова Т. Леся Українка Книги Сивілли, Харків: Віват, 2023 рік, 304 с.
  5. Вол­ко­винський В.М. НАРОДНА ВОЛЯ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во “Наукова думка”, 2010. - 728 с.: іл.. (останній перегляд: 11.05.2024)

Фотоджерела:

  1. Музей-садиба Софії Русової. Еко-комплекс “Голубі озера”
  2. Олександр Русов. “Історичний календар.” Державна установа “Національний історичний парк “Переяслав”.
  3. Центр ім. Митрополита Андрея Шептицького. “Перше друковане видання ‘Різдвяної ночі’.”
  4. Михайло Старицький. “Лібрук.”
  5. Софія Старицька. “Мислене древо.”
  6. Михайло Русов. “Історична політологія.”
  7. Юрій Русов. “Слово Просвіта.” Всеукраїнський культурологічний тижневик, №8.
  8. Софія Русова, Ольга Русова, Людмила (Базилевська). “Слово Просвіта.” Всеукраїнський культурологічний тижневик, №8.